Якщо спір про недійсність угоди впливає на визначення розміру кредиторських вимог, він розглядається в межах справи про банкрутство.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовлено товариству у прийнятті заяви про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги в межах справи про банкрутство на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року) як такої, що не підлягає розгляду в господарських судах України.

Скасовуючи ухвалені в справі судові рішення, Верховний Суд зазначив, що місцевий господарський суд, встановивши відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів відповідно до положень ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та що ця заява не підлягає розгляду в межах справи про банкрутство, не мав права відмовляти у прийнятті заяви товариства про визнання договорів недійсними, оскільки заявник підставами для визнання недійсними договорів зазначив положення статей 203, 215 ЦК України та ст. 24 Закону України «Про іпотеку».

Верховний Суд також констатував, що ініціюючий кредитор у позовній заяві просив визнати недійсними договори про відступлення права вимоги, укладені суб’єктами, які є також кредиторами у справі про банкрутство товариства. Вирішення цього спору матиме прямим наслідком з’ясування питання щодо обґрунтованості й розміру кредиторських вимог цих кредиторів, що безпосередньо впливатиме на права ініціюючого кредитора – позивача за цією позовною заявою.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово стверджував, що критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

У зв’язку з цим Верховний Суд визнав за необхідне відступити у цій ситуації від буквального тлумачення положень ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і дійшов висновку про необхідність розгляду цієї позовної заяви в межах справи про банкрутство, тому що в іншому випадку (при розгляді позову в окремому позовному провадженні) це буде свідчити про непропорційне втручання з боку суду в право власності кредиторів, оскільки призведе до затягування розумних строків розгляду справи.

Постанова Верховного Суду від 3 квітня 2018 року у справі № 910/3353/16 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/73353994.

За повідомленням прес-служби суду